Сирота: Це слово сьогодні, на жаль, міцно ввійшло в наш лексикон і увібрало в себе цілий пласт проблем, вирішення яких залежить як від конкретної людини, так і від держави в цілому. Здається з тим, що у нашій країні попри відсутність у ній війн та інших глобальних катаклізмів стає все більше дітей, позбавлених батьківського піклування, ми змирилися. Тепер треба думати над тим, як збкерегти цих дітей для життя, як відстояти їхнє право на любов до себе і дати надію на краще майбутнє. Міркуючи над цими питаннями, ми обов'язково вийдемо на тему вітчизняного усиновлення.

Закордон нам допоможе?

За інформацією начальника служби у справах неповнолітніх Сумської облдержадміністрації Володимира Бережецького, сьогодні в області нараховується 3135 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. З них 1513 перебувають в інтернатних закладах системи освіти, охорони здоров'я та Міністерства праці, 1467 - під опікою у сім'ях громадян України, 104 - у дитячих будинках сімейного типу. За його словами, протягом минулого року на Сумщині було усиновлено 98 дітей, з яких 22 знайшли собі батьків серед громадян України, а 34 - іноземців. У решті випадків ідеться про усиновлення дітей у межах сім'ї від попереднього шлюбу.

Чому, як і раніше, подружні пари з-за кордону домінують у цій статистиці? Згідно з українським законодавством пріоритет усиновлення надається саме українським громадянам. Дитина, яка має правові підстави для усиновлення, перебуває на регіональному обліку протягом місяця. Якщо за цей час для неї не знайдеться родини, - потрапляє на централізований, всеукраїнський облік. І лише через рік може розглядатися можливість її усиновлення іноземцями.

- Є низка причин, що пояснюють ситуацію, - вважає соціальний педагог Сумської загальноосвітньої школи-інтернату Лідія Токаренко. - По-перше, доводиться визнати, що в інших країнах по-дружжя набагато довше і серйозніше готуються до того, аби зробити такий сер-йозний крок. Спостереження за родиною, яка висловила бажання всиновити дитину, може тривати не один і не два місяці. У цей час відповідальними особами ретельно вивчаються не лише внутрішні стосунки у родині, але й стосунки з її найближчим оточенням, згодом надаються рекомендації стосовно того, для якої дитини (враховуючи вікові, психологічні характеристики, стан здоров'я тощо) ця родина може бути найбільш оптимальним варіантом влаштування. Сам тільки психолог працює з подружньою парою не менш як півроку. Тож, приїжджаючи до інтернату, майбутні батьки вже морально налаштовані на те, аби прийняти дитину такою, як вона є, та в подальшому дбати про її потреби. Вони допитуються про такі, здавалося б, дрібниці, що дитина любить їсти на сніданок, що їй більше подобається - малювати чи ліпити:

Зі свого досвіду Лідія Токаренко може сказати, що українським подружжям, на жаль, часто бракує цієї підготовки, і вони бажають бачити дитину такою, якою її вже собі <намалювали>. До того ж українці болісно переживають імовірність <поганої спадковості> та <відсталості у розвитку>, бажають мати дитину без проблем зі здоров'ям. Іноземці підходять до цих питань по-іншому. І це легко зрозуміти: фінансове благополуччя дозволяє не тільки забезпечити дитину матеріально, а й оздоровити її, <зробити хоч п'ять операцій, аби виправити зір чи вилікувати інші захворювання:> Та й те, що вважається затримкою розвитку і багатьох відлякує, далеко не завжди означає психічні відхилення. Найчастіше це наслідок недогляду, недоотриманої уваги та виховання, які дитина могла б отримати у нормальній родині. <Про який розвиток, скажімо, можна говорити, якщо батьки-алкоголіки не прищепили дитині навіть елементарних навичок самогігієни, коли хлопчик чи дівчинка не знають, що це таке - митися, ніколи не бачили зубної щітки:>

Старший вихователь дошкільної групи Сумської школи-інтернату Любов Рудика - одна з тих, кому постійно доводиться працювати з такими дітьми. З вересня минулого року, за її словами, у дошкільному відділенні інтернату для них створено дві корекційні групи, де з малечею працюють не тільки вихователі, а й дефектологи. За кілька місяців з дітьми відбулися значні зміни, і більшість з них зможуть піти навчатися до загальноосвітніх шкіл.

Усиновленню - державну підтримку

Дуже важливими, відзначають фахівці, є перші хвилини знайомства подружжя з дитиною, яку вони збираються усиновити. Часто не можна спостерігати без сліз за тим, як батьки та дитина, здається, за мить <впізнають> одне одного! Коли п'ятикласниця Лєна увійшла до кімнати, де на зустріч із нею, хвилюючись, чекала італійська подружня пара, вона раптом, несподівано для усіх, підійшла до жінки і, знявши з себе нехитрі прикраси, одягла їх на майбутню маму. Італійка почала плакати, і, схопивши телефон, ридала в слухавку: <Я знайшла свою дочку!:>

Наступного разу приїхали біляві німці. А хлопчик, якого вони хотіли усиновити, був їхньою протилежністю: чорнявенький, арабського походження. У відповідь на природнє здивування з боку вихователів сказали: <Так, ніякої помилки, ми хочемо саме його:>

Доля дітей, усиновлених іноземцями, звичайно ж, відслідковується: цим займаються Міністерство закордонних справ, українське консульство. Підтримує зв'язки з колишніми своїми вихованцями і школа-інтернат. - Поки що серйозних скарг не було, - розповідає Лідія Токаренко. - Хоча за останні 10 років з інтернату іноземними громадянами було усиновлено 154 дитини. Натомість українцями - 31 дитину, у п'ять разів менше!

І Володимир Бережецький, і представники школи-інтернату одностайні: необхідне впровадження державної програми стимулювання усиновлення, яка б заохочувала саме українських громадян. Оскільки усиновлення - це прийняття до себе в родину дитини на правах рідного сина чи доньки. Досі вважалося, що окремих видів со-ціальної допомоги або програм підтримки сімей, що всиновили дитину, не потрібно. Сьогодні Міністерство у справах сім'ї, молоді та спорту ініціює поширення одноразової допомоги при народженні дитини (8,5 тис. грн.) на кожну всиновлену дитину, незалежно від віку, а також надання тримісячної відпустки одному з батьків.

Крок, назустріч дитині:

З понад 3 тисяч дітей-сиріт та тих, які позбавлені батьківського піклування, 755 перебувають на регіональному обліку, маючи правові підстави для усиновлення. У разі втрати дитиною можливості жити і виховуватись у рідній сім'ї усиновлення визнано пріоритетом її влаштування: Україна на законодавчому рівні визнала цю форму найбільш до-цільною. Отож, куди необхідно звернутися подружжю, яке прийняло рішення всиновити дитину? З відповідною заявою - до служби у справах неповнолітніх, за місцем проживання. До заяви додається довідка про заробітну плату або копія декларації про доходи; копія свідоцтва про шлюб, якщо заявники перебувають у шлюбі; висновок про стан здоров'я заявників; довідка про наявність чи відсутність судимості. Потім служба готує висновок щодо можливості бути усиновлювачами. Наступні кроки: пошук дитини (це функція у справах неповнолітніх), встановлення контакту з дитиною, звернення до суду, розгляд і ухвалення рішення судом, прийняття дитини до родини.

Нещодавнє опитування громадської думки, проведене в усіх регіонах нашої держави для Українського освітнього центру реформ, засвідчило певний потенціал до збільшення кількості українців, готових прийняти на виховання дитину, що залишилася без піклування батьків, або всиновити її. Понад 12% опитаних зізналися, що обговорювали таку можливість. Близько 9% висловили свою готовність до такого кроку. Натомість кількість тих, хто вже виховує усиновлену дитину, дорівнює наразі лише одному відсотку опитаних.

Можливо, з прийняттям програми матеріального заохочення їх стане більше? А сиріт - менше? Поки що їх дуже багато - дітей з по-дорослому сумними очима.

До речі, цікаве спостереження: у багатьох подружніх пар, які протягом десяти і більше років були бездітними, після того, як вони усиновили дитину, з'являлося власне маля. Працівники Сумської школи-інтернату знають чимало таких прикладів. Отож, є над чим подумати: