Створено його трудами Отця Олексія. Вже майже 30 років він тут настоятелем. Розповідає, що при храмі ще до революції завжди були притулки як для неповнолітніх, так і для престарілих. Але за часів войовничого атеїзму священнослужителів за це безжалісно карали, прирівнюючи до злодіїв. Тож не дивно, що можливість відродити майже забуті традиції з'явилась лише після розвалу Радянського Союзу. Цей Будинок милосердя став для одиноких жіночок останнім притулком долі. Сюди привозять самотніх і хворих з різних районів. Нині в цьому Богоугодному закладі знайшли притулок 22 жіночки похилого віку. Підопічних, яким виповнилося понад 80 років - 17, а 90 років й більше виповнилося 5 жінкам. Найстаршій 103 роки. Мотрона Іванівна Ільченко, 1914 року народження, поховала чотирьох діток. Трьох маленьких та старшого, що загинув вже дорослим на залізниці. Матушка Марія Павлівна розповідає, що коли забирали стареньку, то в хаті щілин було більше, ніж стін. Тут у кожного мешканця власний біль. Хтось залишився без будівлі, від когось відмовилися родичі. Але всіх їх об'єднує під своїм дахом будинок милосердя, де все відбувається з молитвою і любов'ю. Тут до стареньких ставляться з особливим терпінням і турботою, бо керуються не розписаними інструкціями, а Божими заповідями, велінням серця. Нагодувати, підлікувати, вимити, випрати - це лише частка того, що робить Отець Олексій з Матушкою Марією. Одна з їх підопічних - Єлизавета Антонівна Басова, 1919 року народження. Жила в селі Тернова, працювала в колгоспі дояркою. Півстоліття тому її побила корова. Жінка стала інвалідом, більше не змогла працювати. Своїх дітей не мала, а племінникам виявилася непотрібною. За словами старенької, "Хто б нас доглядав, якби не тут, ми нікому не потрібні. Ми дякуємо Господові щодня". Наймолодшій підопічній притулку - лише 30 років. Інвалід дитинства Наталка Паличива залишилась без батьків. Психоневрологічні лікарні з її діагнозом не приймають, а жити дівчині ніде. Отець Олексій і Матушка Марія добре розуміють, що молодій жінці сумно серед престарілих. Аби хоч якось розрадити Наталку, їй дозволяють ходити в магазин, де вона купує собі всілякі дрібниці та солодощі. Життя у притулку йде своїм звичаєм. Зранку моляться у церкві. Тут же отримують духовні настанови, причащаються Святих Христових Таїн за Літургією у храмі, зведеному ще в 1700 році. Полишаючи стіни цього притулку, навіть невіруючій людині, напевне, хочеться помолитись, висповідатись і покаятись. За свої власні гріхи і гріхи всіх тих людей - батьків, родичів, близьких, - через дії яких люди потрапляють до таких закладів.