Живе в нашому місті старійшина журналістів Сумщини - 90-річний Володимир Олександрович П'янков - вчитель кількох поколінь газетярів і літераторів. Своє життя він пов'язав із нашим краєм майже шість десятиліть тому.

Дитинство і юність його пройшли в столиці Середнього Уралу - місті Єкатеринбурзі (колишній Свердловськ). Голодні 30-ті роки, школа, юнкор дитячої газети <Всходы коммуны>.

У 1935 році став за токарний верстат 18-річний юнак. Виготовляв деталі для перших крокуючих екскаваторів, металообробних верстатів, Московського метрополітену... Поруч із успішною роботою - спорт: був одним із кращих легкоатлетів багатотисячного заводського колективу <Уралмаш>.

Настала пора служити в Армії. <Дамо країні 150 тисяч льотчиків!> - пролунав заклик. Зарахували комсомольця П'янкова курсантом Батайського авіаучилища. Через три роки одержав звання пілота Цивільної авіації і молодшого лейтенанта запасу. Літав повітряними трасами рідного Уралу. І всюди - спорт і поезія. На Всесоюзних змаганнях із багатоборства посів місце у кращій десятці. Друкував вірші в газетах.

Горнило війни відчувалося: фашизм загарбав Європу, націлився на Радянський Союз. Терміново були створені навчальні авіаескадрильї Аерофлоту, в яких готували кадри льотчиків для Військово-Повітряних Сил. У 72-й Красноуфимській авіаескадрильї розповсюджувалася слава про повітряного вчителя-інструктора В. П'янкова: відмінно навчав молодь, залучав її до спорту й сам був кращим спортсменом. Всюди - перший!

Володимир Олександрович П'янковЯк справжній патріот, прагнув на фронт. На кожному з трьох рапортів рукою військового комісара було написано: <Відмовити>. - Є наказ Сталіна: повітряних інструкторів на фронт не брати! І все ж таки молодший лейтенант запасу В. П'янков на фронт потрапив. Це був важкий період, коли ворог намагався оволодіти Сталінградом і Північним Кавказом. В окремому авіазагоні Чорномор-ської авіації розпочалися бойові будні уральця: розвідка ворожих сил, підвезення до передової лінії боєприпасів, бійців, вивезення з передової поранених. Удень і вночі, часто без перепочинку, з'являвся екіпаж літака лейтенанта, відмінно виконавши бойове завдання. А було тих польотів - не одна сотня! І кожен - небезпечний, але льотчик майстерно виводив літак з-під удару.

Торік у Кримському видавництві вийшла книга про мужність авіаторів Криму, там такі рядки: <... Час і події визначили в Окремому загоні льотчиків, які за-служили право називати себе асами. Це - Павло Малиновський, Іван Школьніков, Микола Зацепа, Василь Чорний, Володимир П'янков, Олександр Романов. Вони виходили живими з найтяжчих бойових ситуацій завдяки мистецтву пілотажу, майстерності випереджати задум ворога...> Командуючий Повітряними Силами Чорномор'я генерал-полковник Василь Єрмаченков назвав 12 кращих пілотів Авіазагону, серед яких - ім'я гвардії лейтенанта В. П'янкова.

Війна позначилася на долі льотчика: дві контузії - на землі і в повітрі. Молодий організм швидко долав хворобу: в шпиталях надійно <ставили на ноги> поранених. Підлікувався і - знову в політ! 1150 бойових вилетів на рахунку гвардійця. Всі чотири міста - Герої Чорномор'я - довелось визволяти пілотам: Новоросійськ, Керч, Севастополь і Одесу. До Будапешта й Відня пролягли вогненні дороги 9-ї Окремої гвардій-ської авіаескадрильї.

Во#лодимир Олександрович П'янковІз двома бойовими орденами й трьома медалями на синьому морському кітелі закінчив війну льотчик.

Повоєнне життя В. П'янкова пов'язане з Кримом: пілот авіазагону, льотчик-інструктор аероклубу (знову повітряний вчитель, як і до війни). Вихованці пішли у льотні військові училища, ставши офіцерами-льотчиками...

- Але ж я не знаю української мови, - відповів <сількор>...

- Навчишся, не святі горшки ліплять...

1 квітня 1952 року - дата народження тоді нікому невідомого газетяра, а нині - метра журналістики. Розпочав із <Читанки>, придбав словники, зачитувався українськими газетами, читав багато книжок україн-ською мовою. Все це було школою. Та ще редактор засиджувався, бувало, з новачком, навчав Слова. Слідкував за його зростанням, допомагав опановувати жанри журналістики. А іноді йшов із ним у набірний цех і показував, у якій касі <живе> літера. Редактор на фронті нерідко набирав вручну дивізійну газету або листівки, тому досконало знав поліграфічну справу.

- У житті може прислужитися, всяке бува, - говорив Григорій Андрійович...

Через 11 місяців П'янков уперше написав україн- ською мовою велику статтю. Це був старт в україністику. І перша перемога над собою: оволодів українською мовою!

Потім були навчання в 10 класі вечірньої школи, факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. Дипломну роботу написав на <відмінно>! Темою обрав місцевий матеріал. Керівник дипломної практики Г. Бакулін навіть здивувався:

- Новачок у районі, а так добре обізнаний із сільським господарством. Бува, не з місцевих селян? - запитав. На що дипломник відповів:

- Ні, не з місцевих. Але життя вивчав не по книгах і брошурах, сидячи біля телефону, а на своїх двох пройшов усі 170 сіл і хуторів, знав імена та по батькові багатьох героїв своїх мандрів. Тим записникам - піввіку, але вони всі зберігаються в особистому архіві журналіс-та. Герої записів живуть у його серці, він нерідко гортає сторінки, подумки ходить землею Лебединською і розмовляє з людьми. Ото душа журналіста!..

Володимир Олександрович П'янковПонад чверть віку свого життя присвятив рідній ра-йонці. Та ще чотири роки позаштатно <жив> у газеті. Тимчасово редагував газету. Вінцем своєї діяльності вважає створення при редакції восени 1956 року літературного об'єднання. Мандруючи по селах, він виявляв тих, хто <хворіє> літературою, зокрема поезією. Знайомився з їх доробком, підказував, правив, запрошував до редакції. А в самому місті з початківцями зустрічався вдома чи в бібліотеках, консультував їх. І коли ядро початківців оформилось, В. П'янков розпочав теоретичні заняття.

<Інформаційний бюлетень Спілки письменників України> №10 за 1970 рік інформував: <Лебединське літературне об'єднання, кероване В. П'янковим, при допомозі майстра слова К.О. Гордієнка допомогло вийти на широкий шлях літературної творчості багатьом нині відомим письменникам. Прищеплює любов до художнього слова молоді, яка пропагує серед мас твори літератури і мистецтва>...

Літературну школу Володимира П'янкова пройшли понад 200 студійців. Серед них - шість лауреатів різних престижних літературних премій: Анатолій Таран (на жаль, покійний), Василь Довжик, Владислав Бойко (Василь Шукайло), Євген Васильченко, Володимир Мордань і Борис Ткаченко. 18 вихованців стали професійними журналістами, а понад десять -авторами книг. Це - Марія Кулішенко, Зоя Трикоза, Микола Андрієнко, Валерій Полянський, Михайло Юхта, Володимир Дудченко та інші.

Ініціативний журналіст створив школу юнкорів при Будинку піонерів, запровадив урок Гагаріна у школах і училищах (до речі, цей захід ним практикується й понині). Або такий приклад. Дізнавшись, що у Сумах є вулиця С. Єсеніна, непосидючий журналіст провів літературне свято, присвячене великому російському поетові, саме серед жителів цієї вулиці, підключивши викладачів і учнів міської школи № 20. Тепер у пла-нах - проведення літсвята на вулиці Лесі Українки...

П'ять років поспіль очолював громадську приймальню обласної газети, де був літконсультантом.

Вхід у <велику журналістику> В. П'янков розпочав у 1954 році, узагальнивши разом із колегою В. Мащенком досвід роботи знаної в Союзі доярки, двічі Героя Соціалістичної Праці М.Х. Савченко. Розповідь про це була опублікована за підписом доярки в <Бюлетені прес-бюро газети <Правда>. Майже у всіх великих і малих газетах країни з'являлися свого часу публікації Володимира П'янкова. Він тримає руку на пульсі життя й висвітлює події нашого Слобожанського краю. І нині його матеріали з'являються в обласних і районних часописах. Без цього він не може жити!

З 1995 року журналіст перейшов на суто літературну роботу. І ось результат: з-під його пера побачили світ дев'ять книг прози і поезії.

Про що ці книги? Про уславлення мужності та героїз-му сумчан у роки Великої Вітчизняної війни, про простих <творців> Перемоги. Письменник Євген Васильченко (учень літшколи В. П'янкова) в рецензії на четверту книгу <Солдатське серце> пише: <Велика заслуга автора в тому, що він своїх героїв не вигадує, а знаходить у житті. Він пише короткі оповідки, мова творів лако-нічна, без зайвих прикрас, чистою українською мовою. Книга розрахована на широке коло читачів. Прочитавши її, старі бійці подумки доповнять ці оповідки, згадавши свою бойову юність, і тим самим наберуться сил для подолання сучасних негараздів. А молоде покоління дізнається про дідів і прадідів, наслідуватиме їх приклад вірності служіння Батьківщині...>

Видати книгу в наш час - проблема. Але творчість В. П'янкова цінують люди, і, насамперед, керівники міст і області. За прикладом народного депутата України Євгена Лапіна, який завжди йде на допомогу ветерану, охоче відгукуються на прохання автора спонсори: колишній губернатор Ніна Гаркава, керівники колективів Ігор Соловйов, Віктор Гришко, Володимир Михайловський, Геннадій Зайков, Віктор Чигринець, Вікторія Федірко, Наталія Резнік, директори Глухівського і Лебединського лісгоспів Василь Кацалап та Іван Гурін, депутат міськради Володимир Шилов. І бойові побратими не стоять осторонь, серед них - Валентин Романов.

Окрема, благородна тема діяльності ювіляра - військово-патріотичне виховання підростаючого покоління. Їй він відданий із початку роботи в пресі. За те, що колись запровадив у газеті тематичну щомісячну сторінку <Клуб патріотичного виховання>, був відзначений Радянським комітетом ветеранів війни. Почесною грамотою, яка скріплена підписами полководця Батова і легендарного Маресьєва. Як дорогоцінну реліквію, зберігає ветеран цю відзнаку - колишнього Всесоюзного масштабу.

Книги ветерана працюють: вони в бібліотеках, у школах, сім'ях ветеранів і не лише, - вони разом із тими, хто сьогодні йде служити у Збройні Сили України. Автор вручає завтрашнім солдатам свої твори з напуттям: <Служіть гідно, пам'ятайте наш край, який багатий на трудові та бойові традиції, повертайтеся додому змужнілими...>

Молодість його душі, насамперед, - в активній життєвій позиції, у доброзичливому ставленні до оточуючих, щирій повазі до успіхів і злетів учнів, сотні яких він благословив на непросту, але найцікавішу в світі журналістську дорогу. Любов до слова, поезії, віра в майбутнє своїх учнів, обов'язок перед Батьківщиною, власною совістю керують ним, справжнім учителем і патріотом! Його учні, вдячні за науку, самі стали вчителями, несуть естафету П'янкова...

Лауреат літературної премії імені М. Трублаїні, наш сумський видатний письменник Олексій Столбін наді-слав свого часу листа такого змісту: <Письменники Сумщини безмежно вдячні Вам за той вагомий внесок, який ви зробили у виховання літературно обдарованої молоді. І водночас щиро раді з тому, що в свої поважні роки сповнені творчої наснаги та цікавих задумів...>

Учні радують свого вчителя новими книгами з такими, наприклад, дарчими написами: <Завжди юному ветерану, командирові нашої Лебединської поезії!> (А.Таран), <Славному вихователю поетів> (Є. Васильченко), <ЛітТАТОВІ від одного із пташат гнізда П'янкова> (В. Бойко), <Наставнику, вчителю з подякою за роки навчання> (О. Кравченко), <Дідові - за науку> (Б. Ткаченко), <Пишемо так, як Ви нас вчили> (О. Вертіль), <Спасибі, що Ви благословили на творчість> (М. Кулішенко)... Це - прозові рядки. А скільки поетичних посвят отримав наш Вчитель! Неможливо в одній публікації перелічити їх!

У газетний світ пішли працювати багато його вихованців, ставши професійними журналістами.

...Невблаганні роки. Здається, недавно громада міста відзначала 85-річчя Володимира Олександровича в обласній бібліотеці імені М. Островського. І ось - шановному Громадянину міста - ДЕВ'ЯНОСТО! Не йму віри! Але факт - уперта річ. Що Вам побажати, наш Довгожителю? Перш за все - здоровилося б, творилося б, гараздилося б у родині, на ковзанці та лижні - взимку, велопрогулки на алеях парку, влітку - спокійне плавання у тихоплинному Пслі. Одним словом - так тримати на десятому десятку! З роси й води Вам, наш дорогий Навчитель! І досі вчимося у Володимира Олександровича наполегливості, стремління досягти мети, палкої любові до Вітчизни, бадьорого способу життя. Так тримати, рідний ветеране!